…идаючи, наприклад, фізичну, механічну тощо. Цікаво, що в деяких роботах М.Й. Коржанський, навпаки, підкреслює значущість нової думки, нового підходу до вивчення й удосконалення науки кримінального права, указує на те, що не можна обмежувати нові ідеї, інакше наука залишиться на місці. Водночас він застосовує такий вислів для будь-якого предмета дослідження, але тільки не для об'єкта. Отже, спрацьовує механізм: "можна казати все, що дозволено, загальновизнано, уже існує і начебто відносно не погано". Прикро, але виходить саме так. До того ж слід зауважити, що ототожнювати "цінності" із "суспільними відносинами" навряд чи можна. Суспільні відносини являють собою лише переважну частину цінностей, які за своїм обсягом набагато ширші.

Оригінальною є позиція В.П. Ємельянова стосовно питання об'єкта злочину. Так, він зазначає: "Благом можна вважати лише те, що являє собою незаперечну цінність у загальному розумінні, що ніким не ставиться під сумнів як дещо позитивне й корисне". Далі він підкреслює: "У той же час видається далеко не бездоганним віднесення до категорії "благо", наприклад, діяльності тюремної системи, посягання на яку переслідуються в кримінальному порядку. Це вимушений атрибут державної влади, який навряд чи можна назвати благом для людини і людства".

На нашу думку, важко погодитися з В.П. Ємельяновим відносно цього питання. Тюремна система - це розроблений суспільством і державою необхідний механізм, за допомогою якого держава виконує одну з головних функцій кримінально-правової політики, а саме покарання винних у скоєнні злочину, з метою їх виправлення та виховання в дусі поважливого ставлення до закону. Крім того, ця система виконує функцію попередження злочинності, бо ніхто, зрозуміло, не має бажання перебувати в її установах навіть деякий час. Реалізуючи виконання судових вироків та запобігаючи злочинності, тюремна система, безумовно, є цінністю як для суспільства й держави, так і для законослухняних громадян, за її наявності людина знає, що в разі посягання на її права злочинець буде покараний, зокрема направлений до виправно-трудової установи. Таким чином, можна констатувати, що тюремна система являє собою суспільне благо, про яке, до речі, мова йде в роботі П.С. Матишевського. Автор пише: "Суспільні блага, тобто цінності, якими наділені суспільні або державні органи, держава в цілому. Конкретно це можуть бути права та інтереси суспільства, держави або їх структур".

Стосовно досліджуваних нами питань у рамках кримінально-правової норми, яка передбачає відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини, необхідно зазначити, що не зовсім правильно родовим об'єктом злочинного посягання визнавати такі цінності, як свобода й особиста недоторканність. На нашу думку, родовим об'єктом злочину тут є саме людина, а свободу й особисту недоторканність треба визнавати основним безпосереднім об'єктом згаданого злочину.

Уважаємо, що визнання людини родовим об'єктом розляданого злочину не позбавлене підстав, тому що винний, скоюючи діяння, передбачене ст. 149 КК України, посягає на природні, невід'ємні права цієї біологічної істоти. Водночас навряд чи буде обґрунтованим визнання людини як родового об'єкта злочинів проти громадської безпеки, довкілля, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку (розділи VIII, IX, XX Особливої частини) тощо, оскільки сформульовані в цих розділах суспільно небезпечні діяння хоча й посягають на людину, але, як правило, спрямовані на соціальні (суспільні) права людини. Коли все ж таки якесь природне право людини і ставиться під загрозу заподіяння шкоди, то лише як додатковий об'єкт кримінально-правової охорони.

Корисним, як видається, з цього приводу буде законодавчий досвід таких країн Європи, як Республіка Білорусь і Франція. Так, розділ VII Особливої частини КК Республіки Білорусь, що містить п'ять глав про злочини, які посягають на природні права людини (у тому числі й такий злочин, як "Торгівля людьми" - ст. 181 КК), має назву "Злочини проти люди-ни", а розділ перший книги другої КК Франції, де також сформульовано групи злочинів проти природних прав людини (на жаль, у цьому кодексі немає норми про відповідальність за торгівлю людьми), іменується "Про злочини проти людства". Групи злочинів, що не мають основним безпосереднім об'єктом посягання природні права людини, законодавцями вказаних країн уміщено в інші розділи та глави.

Аргументуючи свої погляди щодо безпосереднього об'єкта злочину, передбаченого ст. 149 чинного Кодексу, пропонуємо розглянути звичайний приклад. Так, злочинець, впливаючи на свободу людини (фізична свобода), заволодіває нею, після чого продає замовникові (особиста свобода). Як бачимо, винний впливає безпосередньо на свободу людини та її недоторканність, обмежуючи й порушуючи їх, чим завдає шкоди самій людині. Адже для того, щоб скоїти злочин, необхідно переступити кримінальний закон. У даній ситуації це можна зробити шляхом обмеження свободи й особистої недоторканності людини, шляхом її продажу, іншої оплатної передачі іншій особі чи особам, а також шляхом здійснення стосовно неї будь-якої іншої незаконної угоди. Тому, як указувалося раніше, справедливіше і правомірніше під родовим об'єктом злочину "Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини" розуміти саме людину, а її свободу й особисту недоторканність уважати безпосереднім об'єктом. Отже, можна визначити, що у випадку з торгівлею людьми злочинець, порушуючи права та свободи людини, водночас здійснює посягання стосовно неї самої. Звідси видно, що посягання спрямоване на всі цінності, а не на щось конкретне шляхом незаконного впливу на інше. Безумовно, винна особа, котра скоює злочин, зокрема торгівлю людьми, для того, щоб здійснити свій злочинний намір, наприклад продати людину, повинна якимось чином обмежити її права (у нашому випадку право на свободу й особисту недоторканність). В іншому разі злочин втрачає будь-який сенс, оскільки не можна заволодіти людиною без обмеження вищевказаних прав. Отже; доцільно говорити про безпосередній об'єкт, а не про предмет злочину, бо винний не просто використовує свободу й особисту недоторканність людини, незаконно впливаючи на неї саму, а посягає на всі ці цінності. Український учений С.Д. Шапченко, коментуючи норму про відповідальність за торгівлю людьми, справедливо підкреслює: "Безпосереднім об'єктом злочину є свобода та (або) особиста недоторканність людини".

Дещо схожу позицію щодо визначення основного безпосереднього об'єкта розгляданого злочину займає І.Г. Поплавський. На відміну від С.Д. Шапченка, він поряд з особистою недоторканністю виокремлює лише фізичну свободу, опускаючи, таким чином, свободу особисту.

Слід визначити вказані поняття. У юридичній літературі вони тлумачаться майже однаково. Практично всі автори говорять про те, що право на свободу - це і є сама свобода, тобто можливість людини вчиняти будь-які правомірні дії. Що ж стосується права людини на особисту недоторканність, то воно тісно пов'язується з правом на свободу й поширюється насамперед на життя людини, її честь і гідність. З таким визначенням не можна не погодитися, але в той же час стає видно, що наведені формулювання або занадто розмиті та широкі, або настільки конкретні, що стосуються лише певних сфер життєдіяльності людини, обмежуючи інші. З огляду на викладене, уважаємо за доцільне запропонувати свій варіант тлумачення цих понять. Так, право на свободу - це гарантована державою природна можливість людини безперешкодно робити будь-який життєвий вибір, вільно існувати, пересуватися, спілкуватися, працювати та відпочивати, здійснювати продовження роду і виражати свої думки незалежно від чиєїсь волі та в порядку, який не суперечить закону. Право на особисту недоторканність слід розуміти як гарантовану державою природну можливість вільного існування людини без будь-якого стороннього протиправного втручання в її особисте життя чи впливу на неї саму, її честь і гідність.

Як уважають деякі дослідники, основним безпосереднім об’єктом торгівлі людьми є гідність людини. Також існує думка, що таким об'єктом виступає громадська моральність. Ми такої точки зору не дотримуємося, оскільки у випадках "білого рабства" гідність людини порушується не кожного разу. Наприклад, жінка може добровільно погодитися на свій продаж, знаючи, чим їй треба буде займатися. Що ж стосується громадської моральності, то це взагалі занадто. При торгівлі людьми посягання насамперед спрямоване на людину та її права. Вплив на громадську моральність може розглядатися лише як можливий результат цього злочину, оскільки вона здебільшого взагалі не "страждає" і посягання на неї не спрямоване зовсім (мова йде про випадки, коли потерпілого продають для використання як найманця або з метою експлуатації його праці). Можна повністю погодитися з Г. Чумаком3, який уважає, що першим завданням держави має бути захист жертв торгівлі - індивідів, а не захист інтересів держав і суспільства, хоча й останні обов'язково повинні розглядатися як важливі.

На нашу думку, гідність людини, громадську моральність, а також здоров'я, порядок перетинання державного кордону, установлений порядок здійснення службовими особами своїх повноважень, життя людини слід відносити до факультативних об'єктів кримінально-правової охорони.

На підставі вищезазначеного можна констатувати, що об'єкт злочину - це цінності, які поставлені під охорону кримінального закону, проти яких спрямований злочин і яким він заподіює або може заподіяти шкоду.

Підбиваючи підсумок викладеному, підкреслимо, що родовим об'єктом злочину, передбаченого ст. 149 чинного КК України, слід уважати саме людину, а не суспільні відносини. Основним же безпосереднім об'єктом торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо передачі людини є свобода та особиста недоторканність людини.

У літературі існує думка щодо визнання людини предметом злочину, передбаченого ст. 149 КК України. Але такий підхід до вирішення цієї проблеми, як видається, вельми сумнівний. Згідно з теорією кримінального права предметом злочину є речі матеріального світу. Людину ж, котра являє собою живу біологічну істоту, навряд чи можна називати річчю і, відповідно, відносити до предмета злочину.

Питання про сутність предмета злочину в теорії кримінального права є дискусійним і потребує наукового вивчення, хоча й не має таких істотних суперечностей, як питання про об'єкт злочину.

Останніми роками цій проблемі приділяється велика увага з боку українських і російських криміналістів, які розділилися на різні групи. Представники першої (М.Й. Коржанський, Є.О. Фролов та інші) стверджують, що предмет злочину – це практично самостійна ознака складу злочину, дещо зовнішнє відносно об'єкта посягання. Вони наполягають на тому, що предмет злочину знаходиться лише в одній зі сторін об'єкта злочинного посягання. Так, автор монографії "Об'єкт і предмет кримінально-правової охорони" М.Й. Коржанський підкреслює: "Предмет злочину - це конкретний матеріальний об'єкт, у якому виявляються певні сторони, властивості суспільних відносин (об'єкта злочину), шляхом фізичного та психічного впливу якому заподіюється суспільно небезпечна шкода в царині цих суспільних відносин". З точки зору Є.О. Фролова, предметом злочину повинні визнаватися "предмети та речі, які є матеріальною (речовою) підставою, умовою або свідченням існування певних суспільних відносин...". Друга ж група авторів (М.О. Беляев, А.Н. Трайнін та деякі інші вчені) упевнена в тому, що предмет злочину - це елемент об'єкта злочинного посягання, його складова частина, яка входить до загальної структури об'єкта злочину. Наприклад, М.О. Беляев констатує: "Предмет злочинного посягання - ц е елемент об'єкта посягання, впливаючи на який, злочинець порушує або намагається порушити суспільні відносини". Дещо іншу точку зору висловлює відомий учений В.Я. Тацій: "Предметом злочину необхідно вважати будь-які речі матеріального світу з певними властивостями, із якими кримінальний закон пов'язує наявність у діях особи конкретного складу злочину". Отже, він наголошує на тому, що, з одного боку, предмет злочину - це самостійна ознака складу злочину, а з іншого, що він існує поряд з об'єктом злочину і має з ним нерозривний зв'язок. Крім того, за словами В.Я. Тація, предмет та об'єкт у своїй сукупності становлять єдиний елемент злочинного посягання.

На думку ж Є..В. Фесенка, "не можуть визнаватися предметом злочину "антицінності" - підробні гроші або цінні папери...". Учений правильно підкреслив цей момент, бо дійсно недоречно говорити про антицінності як предмет злочину. По-перше, якщо об'єктом злочину є цінності, то нелогічним буде вживання поняття "антицінності" при визначенні предмета злочину, оскільки він є складовою частиною об'єкта злочинного посягання, яка за своїм обсягом набагато менша за об'єкт злочину, а тому й не може концентрувати в собі те смислове навантаження, що містить у собі об'єкт злочину. Правильно зазначає М.Й. Коржанський: "Предмет злочину є тільки стороною, певною сукупністю властивостей об'єкта посягання... Але предмет ніколи і ні за яких умов не може бути сутністю об'єкта посягання".

Таким чином, уживання категорії "антицінності" для визначення цих понять навряд чи є доцільним, оскільки виходить, що під кримінально-правову охорону береться те, що ніякої цінності не має, а це суперечить кримінально-правовій політиці держави.

Без встановлення предмета злочину в багатьох випадках унеможливлюється конкретизація об'єкта злочину. Доки не відомо, на кого або на що, на яку матеріальну субстанцію було спрямовано злочинний вплив у процесі вчинення багатьох суспільно небезпечних дій, доти неможливо визначити об'єкт цих посягань. Предмет злочину має сукупність ознак, особливостей, багато з яких мають самостійне кримінально-правове значення і впливають на підстави кримінальної відповідальності, на кваліфікацію злочину.

На наш погляд, під предметом злочину треба розуміти всі речі матеріального світу, які мають характерні властивості і становлять інтерес для суспільства, злочинний вплив на які є підставою вважати конкретне посягання особи злочином.

Своєрідність механізму заподіяння шкоди цінностям, які охороняються законом, полягає в тому, що злочинний вплив на певні предмети матеріального світу призводить до розриву впорядкованих і врегульованих правом зв'язків між людьми з приводу цих предметів.

У ряді випадків практично не можна обійтися без установлення характерних особливостей предмета, і тому включення предмета в комплекс ознак складу злочину забезпечує повноту його моделювання, а отже, й успішне вирішення завдань кваліфікації.

Насамкінець треба відзначити, що правильне встановлення предмета злочину, як і його безпосереднього об'єкта, сприяє суворому дотриманню законності під час розгляду судами кримінальних справ і постановления обвинувальних чи виправдувальних вироків.

Повертаючись до питання про об'єкт злочину, варто зауважити, що істотний інтерес і водночас серйозну наукову проблему становить така обставина. Так, аналіз ч. 1 ст. 149 КК України 2001 року показує, що потерпілим від цього злочину є саме людина, а отже, даний злочин спрямований проти людини ("Продаж, інша оплатна передача людини..."), а не проти особи. Це дає підстави взяти під сумнів коректність назви розділу "Злочини проти волі, честі та гідності особи", оскільки вона, на нашу думку, не зовсім відповідає своєму змістові. Такий стан справ ускладнює правильне тлумачення тексту норми, тому що не зовсім зрозуміло, хто, на думку законодавця, є потерпілим від злочину "Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини", - особа чи людина? Якщо особа, то немовлята і неосудні люди, за логікою речей, виводяться з-під кримінально-правового захисту цієї норми кримінального закону. Водночас виключення немовлят і неосудних з числа об'єктів кримінально-правової охорони суперечить Конституції України, що є неприпустимим, бо тоді навряд чи можна положення Кримінального кодексу України назвати правозахисними. Якщо ж людина, то напрошується питання, а чи коректно законодавцем названо розділ "Злочини проти волі, честі та гідності особи"?

Певний термінологічний конфлікт має місце й усередині статті 149 чинного КК України. Так, законодавцем у ч. 1 указаної норми для визначення потерпілого вживається поняття "людина", а в ч. 2 - "особа" ("...ті самі дії, вчинені щодо... кількох осіб..."). З тексту норми випливає, що під особами розуміються саме люди (група людей), притім ніяких додаткових посилань на те, що ці люди наділені якимись особливими рисами чи додатковими ознаками, законодавцем у нормі КК не зроблено. Уважаємо, що цього й не потрібно, бо навряд чи для когось, є незрозумілим те, що, говорячи про "кількох осіб", законодавець мав на увазі двох або більше людей, причому без будь-яких особливостей (людина в множині). Аналогічна позиція законодавця викладається в статтях 120, 121, 130, 131, 132, 182, а також у багатьох інших. Особою названо саме потерпілого, хоча, по суті, ніяких особливих ознак він не має. Здавалось би, це одна із вад, яку треба усунути, але деякі вчені з цим не згодні.

Так, В.О. Навроцький у своїй книзі "Наступність кримінального законодавства України" пише: "У новому КК якраз і проведена лінія, згідно із якою, коли йдеться про будь-якого потерпілого, використовується термін "людина", якщо ж слід враховувати певні додаткові ознаки, що вирізняють цю людину з-поміж усіх інших, то вжито термін "особа". Тому висловлений на адресу авторів проекту КК цей докір видається і незрозумілим, і безпідставним". Дозволимо собі не погодитися з такою думкою. По-перше, будь-яка фізична особа є людиною, але не кожній людині притаманні особистісні риси. По-друге, як нами вказувалося вище, у чинному КК України не вбачається та послідовність, про яку стверджує В.О. Навроцький, оскільки в багатьох нормах, де йдеться про осіб, ніяких особливих ознак, що були б підґрунтям для такого відмежування, не наведено, та їх, власне кажучи, і не могло бути, бо поняття "особа" і "людина" просто підмінялися. Тому докір професора З.В. Ромовської в частині висловленої нею критики положень нового українського кримінального закону з приводу законодавчої підміни в багатьох його нормах поняття "людина" дефініцією "особа" є цілком зрозумілим і не позбавленим підстав.

Безумовно, указані дефініції між собою не тотожні. Але різниця між ними полягає не в тому, що, наприклад, звичайного безробітного потерпілого треба вважати людиною, а, скажімо, працівника правоохоронних органів - особою (він займає посаду, є представником влади і т. ін.), а в тому, що не кожна людина може бути визнана особою (новонароджені, неосудні). Тобто при розмежуванні цих понять мову слід вести не про професійні, військові, посадові чи інші ознаки (якості), а про природні критерії, бо саме вони є єдиними підставами такого розмежування і можуть виникнути незалежно від бажання людини.

Порівняльно-правовий аналіз кримінальних законів інших держав свідчить, що для багатьох з них характерні аналогічні нюанси. Одним з таких прикладів є Кримінальний кодекс Російської Федерації 1996 року, розділ сьомий якого має назву "Злочини проти особи", а глава дев'ятнадцята цього розділу "Злочини проти конституційних прав і свобод людини й громадянина". У розділі сімнадцятому "Злочини проти свободи, честі і гідності особи" міститься ст. 126 "Викрадення людини".

Іншим прикладом є окремі положення Кримінального кодексу Іспанії 1995 року. Так, розділ шостий книги другої КК Іспанії має назву "Злочини проти волі особи", а в статті 163 цього розділу мова йде про людину як потерпілого. Одним з конкретних прикладів є ч. 4 ст. 163 цього кодексу, у якій говориться: "Приватна особа, що захопила людину...".

Такий стан справ має місце і в Кримінальному законі Латвійської Республіки 1998 року. Наприклад, ст. 78 має назву "Порушення національної та расової рівноправності, обмеження прав людини", а в ч. 1 цієї статті, зокрема, викладено: "Дія, спрямована на... створення прямих або непрямих переваг особі...". Главу XIV згаданого закону названо "Злочинні діяння проти основних прав і свобод особи", а в ч. 2 ст. 146 "Порушення правил охорони праці" цієї глави зазначено: "Те ж діяння, якщо воно потягло смерть людини...".

Але це ще не все. Своєрідний підхід використано в Кримінальному кодексі Республіки Болгарія 1968 року зі змінами на 1 серпня 2000 року, у якому термін "людина" узагалі не згадується. У процесі формулювання тексту диспозицій статей кодексу болгарським законодавцем використовуються терміни: "особа", "той хто", "котрий" тощо. Наприклад, ч. 1 ст. 163 містить інформацію такого змісту: "Особи, які беруть участь у натовпі, організованому для нападу на групи населення..."1, а в ч. 2 ст. 177 зазначається: "Хто викраде жінку з метою примусити її до взяття шлюбу...".

Звідси напрошується висновок про те, що вищезгадані держави йдуть старим шляхом, дотримуючись поглядів, які існували раніше, підміняючи поняття "людина" іншим - "особою".

Однак не всі держави в рамках своїх кримінальних законів знеособили це поняття. У Кримінальному кодексі Франції 1992 року під кримінально-правову охорону взято насамперед людину. Наприклад, розділ перший книги другої має назву "Про злочини проти людства" , розділ другий - "Про посягання на людську особистість" , а глава перша цього розділу - "Про посягання на життя людини". Таким чином, законодавчо під захист взято саме людину, і саме їй приділено максимум уваги. Хоча й цей кодекс не до кінця послідовно відображає кримінально-правовий захист людини, де-не-де містячи у своїх нормах термін "особа", що не дає повною мірою назвати його найідеальнішим взірцем державної волі.

Практично така ж ситуація і в Кримінальному кодексі Швейцарії6, у якому переважну увагу приділено саме людині як потерпілому. Наприклад, у ст. 111 ("Умисне вбивство") розділу першого вказано: "Хто умисно вбиває людину...". Щодо ст. 114 ("Убивство на прохання людини"), то в ній говориться: "Хто... позбавляє життя людину...". Крім того, у ст. 117 ("Вбивство з необережності") передбачено: "Хто спричиняє смерть іншій людині з необережності...". У ст. 125 ("Необережне тілесне ушкодження") вказано: "Хто завдасть... тілесних ушкоджень людині...".

Сконцентровано увагу на людині й у Кримінальному кодексі Швеції 1962 року. Зокрема, ст. 137 має назву "Викрадення людини", а ст. 133 - "Вилучення органів або тканин людини".

Про людину мова йде і в Кримінальному кодексі ФРН 1871 року зі змінами на 13 листопада 1998 року. У розділі тринадцятому "Злочинні дії проти статевої самовизначеності" є §1806 під назвою "Торгівля людьми". У розділі вісімнадцятому "Злочинні дії проти особистої волі" містяться §234 "Викрадення людини", §234а "Насильницький угон людей за межі країни", §236 "Торгівля дітьми", § 239а "Викрадення людини з метою вимагання".

Підкреслюється значення людини і в КК Республіки Узбекистан 1994 року. Так, ст. 135 цього кодексу іменується "Вербування людей для експлуатації", а ст. 137 - "Викрадення людини", хоча в деяких статтях усе ж таки йдеться про особу. Зокрема, у ст. 130 "Виготовлення або розповсюдження порнографічних предметів" викладено: "Демонстрування... порнографічних предметів особам...".

У нормах КК Республіки Казахстан 1999 року4 теж проглядається така непостійність. Наприклад, ст. 125 кодексу має назву "Заволодіння людиною", ст. 128 - "Вербування людей для експлуатації", а в ст. 124 "Розбещення неповнолітніх" зазначено: "Учинення... дій... щодо особи...". У ч. 1 ст. 127 "Незаконне поміщення в психіатричний стаціонар" також існують посилання на особу: "Незаконне поміщення особи в психіатричний стаціонар...".

Значну увагу людині приділено і в КК Республіки Білорусь 1999 року, який містить розділ VII "Злочини проти людини". Частина перша ст. 139 "Вбивство" цього розділу формулює положення: "Умисне протиправне позбавлення життя іншої людини (вбивство)". Поряд із цим у деяких статтях вказаного розділу використовується поняття "особа". Так, у ч. 2 ст. 144 зазначено: "... заподіяння смерті з необережності двом або більше особам". У ч. 2 ст. 147 "Умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження" ідеться: "Ті ж дії, вчинені:

• 1) щодо особи, яка завідомо перебуває в безпорадному стані;
• 2) щодо викраденої людини або заручників...".

До речі, позицію пріоритетності прав саме людини було викладено ще в Кримінальному кодексі китайської династії Тан (618-907 роки). Наприклад, у ст. 35 ("Викрадення людей або їх зманювання за їх згодою") розділу (цзюаня) четвертого вказано: "Той, хто викрав... людину, або ж продав її іншому...", а це свідчить про те, що навіть далекі предки у своїх законах приділяли увагу саме людині.

У чинному КК КНР глава 4 Особливої частини має назву "Злочини проти прав особи, демократичних прав громадян", у диспозиціях статей якої на позначення потерпілого вживається як термін "людина" (ст. ст. 233, 234, 235), так і термін "особа" (ст. ст. 238, 239, 243, 245, 246).

На наш погляд, доцільно внести зміни до чинного кримінального законодавства України щодо питань, пов'язаних із вживанням понять "людина" й "особа". Адже аналіз показує, що термінологічні неточності ускладнюють правильне розуміння й застосування статті Кримінального кодексу України, яка передбачає відповідальність за торгівлю людьми, а тим самим підривають її охоронний потенціал і не сприяють викорінюванню цього суспільно небезпечного та ганебного явища.

Дуже цікавою, з нашої точки зору, є позиція вищої судової інстанції як один із різновидів тлумачення норм кримінального закону. Це положення постанов Пленуму Верховного Суду України. Так, постанова № 1 від 1 квітня 1994 року має назву "Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я людини". Зокрема, у пункті першому її резолютивної частини вказано: "Звернути увагу судів на необхідність неухильного додержання законодавства, що передбачає відповідальність за злочини проти життя і здоров'я людини".

На підставі викладеного можна зазначити, що використання в Кримінальному кодексі України цієї неоднозначної термінології є питанням, яке потребує наукового вирішення.

Такий стан свідчить про необхідність уточнення тексту ч. 2 ст. 149, а також назви розділу, у якому ця норма знаходиться. Досить справедливо вказує С.С. Яценко: "За можливості слід прагнути до однозначного вживання термінології закону, ...у необхідних випадках замінюючи поняття іншим, більш досконалим з точки зору чіткості термінології та досягнення більшої системності законодавства".

Наукова і практична цінність будь-якого юридичного дослідження визначається його результатами, спрямованими на задоволення потреб нормотворчої та правозастосовчої практики. У цій роботі автор подає ряд пропозицій щодо доцільності вдосконалення та практичного застосування норм кримінального закону. Вони можуть бути використані при розробленні питань поліпшення кримінального законодавства. Сподіваємося, що викладена нами система поглядів у цьому напрямку не залишиться поза увагою як теоретиків і практичних працівників слідчих підрозділів, так і представників законодавчої думки в Україні.

Джерело – глава з монографії:

Лизогуб Я.Г. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини: Монографія / М В С України, Луган. акад. внутр. справ ім. 10-річчя незалежності України; [Наук. ред. д-р юрид. наук, проф. С.С. Яценко]. - Луганськ: РВВ ЛАВС, 2003. - 204 с.