Об'єктивні ознаки основного складу злочину «торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини». Об'єктивна сторона складу злочину

Успішна кваліфікація злочину залежить насамперед від того, наскільки особа, яка її здійснює, має уявлення про склад злочину як юридичну підставу притягнення винного до кримінальної відповідальності, а також про його складові ознаки (елементи). Кожний елемент будь-якого складу злочину (об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона) має істотне значення при встановленні вини тієї чи іншої особи в діянні, що їй інкримінується.

Описуючи кожен конкретний склад злочину в диспозиції статей Кримінального кодексу України, законодавець найбільшу увагу завжди приділяє опису його об'єктивної сторони. Але немає ніяких підстав вважати, що саме цей елемент у нормі закону є найважливішим і займає значне місце в загальній структурі складу злочину, оскільки всі елементи за ступенем інформативності й обсягом являють собою "окремі самостійні сектори єдиного кола", які тільки в сукупності можуть визначити те чи інше діяння як злочин, і відсутність хоча б одного з них дає підстави стверджувати про відсутність і складу злочину.

Зазначення законодавцем у диспозиціях статей Кримінального кодексу України (далі КК України) такої кількості ознак, котрі складають і характеризують об'єктивну сторону злочину, на наш погляд, пов'язане саме з тим, що тільки вона, по суті, являє собою діяння (дію або бездіяльність), з наявністю якого (за умови, що інші елементи злочину присутні) кримінальний закон пов'язує конкретний склад злочину, а відповідно, визначає злочинність тієї чи іншої поведінки.

Досліджуючи даний елемент складу злочину, необхідно зазначити, що він, у свою чергу, так само має певні ознаки, які поділяються на обов'язкові та факультативні. До обов'язкових відноситься діяння (дія або бездіяльність), а до факультативних - злочинний наслідок, причиновий зв'язок, а також місце, час, знаряддя, засоби, спосіб та обстановка скоєння злочину. Головна відмінність між обов'язковими й факультативними ознаками полягає в тому, що обов'язкові ознаки - це необхідна умова для існування будь-якого із злочинів. Факультативні ж ознаки в одних злочинах можуть бути наявними, а в групі інших - або не існують взагалі, або існують, але не несуть у собі будь-якої особливої інформації та не впливають на кваліфікацію злочину.

Звідси випливає, що склад конкретного злочину - це сукупність певним чином згрупованих ознак, які характеризують певне суспільно небезпечне, протиправне, винне й каране діяння як злочин. При їх визначенні необхідно дослідити, чи відповідає вчинене певною особою діяння цілям кримінально-правової політики держави, що знайшла своє відбиття в нормах кримінального закону. В.М. Кудрявцев з цього приводу справедливо відмічає, що за всієї сукупності ознак, властивих злочину, поняття "злочин" і "склад злочину" як наукові абстракції між собою мають відмінність. "При цьому, - указує автор, - різниця між поняттям "злочин" і поняттям "склад злочину" перебуває в різному виборі та різному групуванні істотних ознак злочинного діяння. Якщо визначення поняття "злочин" характеризує його головним чином із погляду соціальної сутності як суспільно небезпечне явище, то поняття "склад злочину" характеризує його юридичну структуру, розкриває всі основні складові його елементи".

Якщо ж вести мову про об'єктивну сторону злочину та про об'єктивну сторону його складу взагалі, то слід зазначити, що вони, по суті, збігаються, оскільки дублюють одна одну. Розглядаючи ж такі поняття відносно одиничного конкретного злочину, можна побачити, що перше є ширшим за друге, оскільки, крім властивих усім складам злочинів ознак, об'єктивна сторона має інші, властиві лише їй ознаки. Наприклад, потерпілим у результаті скоєння стосовно до нього злочину, іменованого "торгівля людьми", був саме Н., якого переправили за кордон, а саме в Нідерланди, на літаку, а саме компанії "А", тощо.

Досліджуючи питання об'єктивної сторони складу злочину, не можна не звернути уваги на висновок В.М. Кудрявцева про те, що "необхідно проводити чітке розмежування між елементами складу злочину і диспозицією кримінально-правової норми". Як уже було сказано, законодавець, визначаючи діяння, яке він криміналізує в рамках конкретної кримінально-правової норми, описує ознаки об'єктивної сторони складу злочину більш докладно, ніж ознаки інших елементів складу злочину. Однак такий опис не завжди є повним, тобто не завжди в нормі закону описуються всі складові конкретного елемента. Але цей процес цілком обґрунтований. Погоджуючись із думкою В.М. Кудрявцева, слід зауважити, що дійсно неможливо в кримінально-правовій нормі описати всі без винятку ознаки даного елемента, бо тоді сама норма стане громіздкою для розуміння, а це ускладнить її застосування в практичній діяльності. Більше того, опис усіх ознак - це процес нереальний. Наприклад, як можна описати всі ознаки крадіжки, якщо в одних випадках винний її вчиняє, використовуючи одні знаряддя та засоби, а в других - зовсім інші. Крім того, статистика вказує на гіпотетичну розмаїтість засобів скоєння того самого злочину, що іноді ці злочини являють собою просто непередбачувані явища. Те ж стосується і засобів скоєння злочину, обстановки тощо.

Дійсно, навряд чи доцільним буде формулювання конкретної норми з урахуванням і описом у її тексті всіх властивих злочину ознак. Для цього є наука кримінального права, яка займається їх детальним розглядом. Сама ж норма повинна бути коректною, чіткою, обґрунтованою та конкретною. Однак водночас не можна ігнорувати й інші ознаки, що законодавчо в статті кримінального закону не описані або описані не в повному обсязі. Кваліфікуючи діяння, передбачене конкретною нормою, слід ураховувати не тільки ті ознаки, які викладені законодавчо, а й інші, що в законі не зазначені, але, безумовно, маються на увазі. Наприклад, причиновий зв'язок. Іноді цю ознаку просто недоцільно вписувати в диспозицію норми, щоб не ускладнювати її тлумачення, однак у рамках матеріальних складів її присутність є обов'язковою. Тому, розслідуючи кримінальні справи й виносячи вироки в судових інстанціях, необхідно досліджувати всі ознаки елементів складу злочину, а не обмежуватися лише описаними в рамках диспозиції статті, що допоможе уникнути юридичних помилок як при кваліфікації діяння, так і в процесі призначення покарання.

Розглядаючи об'єктивну сторону як елемент будь-якого складу злочину, слід докладніше зупинитися на її складових ознаках. При вивченні цього питання необхідно використовувати абстрактний алгоритм дослідження, котрий полягає в тому, що спочатку дослідженню повинне піддаватися щось обов'язкове, найбільш властиве цій матерії незалежно від чинників, які так чи інакше на неї впливають. Потім можна перейти до інших її характеристик (складових), котрі, залежно від тих чи інших умов, можуть існувати, а можуть і виключатися, але однаково мають значення, оскільки в деяких ситуаціях (коли вони є обов'язковими) без них неможливо дійти адекватного висновку про предмет дослідження. Тому, як видається, обґрунтованим буде дослідження компонентів об'єктивної сторони, починаючи саме з обов'язкових ознак, до числа яких відносяться дія і бездіяльність, що утворюють діяння.

Отже, діяння, яке виражається в дії або бездіяльності, є однією з важливих передумов наявності складу злочину. Лише за умов діяння може йти мова про інші його елементи. Саме воно здатне породжувати злочинні наслідки і давати підставу для причинового зв'язку з наслідками в складах злочинів, які за конструкцією об'єктивної сторони є матеріальними.

Так, на думку В.М. Кудрявцева, злочинна дія - це "суспільно небезпечний у даних умовах місця, часу й обстановки протиправний акт зовнішньої поведінки особи". Із визначення поняття "злочинна дія" випливає, що це активний, спрямований процес, який здійснюється в певному місці та в конкретний проміжок часу. Автор уважає, що злочинна дія є чимось абстрактним і таким, що існує тільки на рівні теоретичних висновків. Він прив'язує її до конкретної людини або ж групи людей. Звідси можна зауважити, що злочинна дія можлива лише за наявності певного суб'єкта - людини. Безумовно, злочинна дія має умовний характер, оскільки може складатися з декількох, так би мовити, піддій, що у своїй сукупності утворюють єдину систему і дають можливість визначити, який конкретно склад злочину міститься в протиправній поведінці тієї чи іншої особи. Про це, до речі, у своїй роботі пише М.Д. Дурманов. "Злочинну дію", що складається з піддій, можемо спостерігати, зокрема, при скоєнні винною особою продовжуваного злочину. Так, винний, бажаючи викрасти двигуна, здійснює запланований злочин частинами: викрадає котушку, потім колінвал і так далі, маючи загальну мету - незаконне обернення у своє володіння двигуна. Саме юридичний зміст злочину дозволяє зробити висновок про те, що ми маємо один продовжуваний злочин, а не цілий ряд самостійних епізодів злочинної діяльності винної особи (мова йде про повторність злочинів).

Таким чином, злочинна дія - це протиправне, суспільно небезпечне, свідоме фізичне зусилля або, за словами В.М. Кудрявцева, акт, здійснений винним для досягнення ним злочинного результату. Здебільшого це фізичне зусилля виражається в русі тіла, однак, як правильно зазначає А.Н. Трайнін, "дія і рух тіла - поняття не ідентичні". Безперечно, це так, оскільки не кожний рух тіла є злочинною дією. Існує маса умовних критеріїв, за якими розрізняються дані поняття. Одним із них є категорія "усвідомленість дії". Так, неосудний, учиняючи, на перший погляд, злочинну дію (хуліганство), із точки зору кримінально-правової науки та норм кримінального закону такої не робить, тому що він не здатний усвідомлювати свої дії. Іншим прикладом такого розходження може слугувати категорія "місце", коли в одній ситуації дія, здійснена особою, є лише рухом тіла, а в іншій - злочинною дією. Наприклад, людина носить по квартирі холодну зброю, показує її друзям, демонструючи майстерність чиєїсь роботи з виготовлення ножа, оригінальність нанесення на лезо візерунків тощо. Кримінальний закон допускає вчинення таких дій, не вважаючи їх злочинними. Однак учинення цих дій, наприклад, на вулиці становить певний склад злочину. Таким чином, дійсно не кожна дія є злочинною і не кожний рух тіла, що складає основу дії, переслідується КК України.

Важливу роль при кваліфікації злочинів відіграють об'єктивні межі злочинної дії, за допомогою яких можна встановити замах на злочин, визначити момент закінчення злочинного діяння, особливо у випадку скоєння продовжуваних злочинів, обчислити перебіг строків давності тощо.

Досліджуючи об'єктивну сторону складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 149 КК України, необхідно зазначити, що законодавчо його віднесено до числа злочинів із формальним складом, а це свідчить про те, що для його існування достатньо наявності суспільно небезпечного, протиправного, винного та кримінально караного діяння.

Протиправність торгівлі людьми пов'язана саме з тим, що цей злочин посягає на такі основні права людини, як свобода й особиста недоторканність. Щодо суспільної небезпечності як іншої ознаки цього злочину, то варто підкреслити, що торгівля людьми, безпосередньо посягаючи на права та свободи людини, посягає й на неї саму. Отже, беручи до уваги, що людина - це жива природна субстанція, яка живе й розвивається в суспільстві, виходить, що цей злочин негативно впливає і на саме суспільство, і на соціальні зв'язки, руйнуючи налагоджену систему їх побудови й функціонування. Слід зауважити, що суспільна небезпечність діянь відіграє не останню роль при визначенні законодавцем того, яка саме поведінка особи потребує криміналізації, а яка через різні об'єктивні критерії її не потребує. Суспільна небезпека є однією з найважливіших складових частин підстави кримінально-правової заборони. Розглядаючи суспільну небезпеку, необхідно завжди звертатися до визначення об'єкта, якому заподіюється шкода. Тому, приймаючи рішення про криміналізацію того чи іншого діяння, законодавець насамперед повинен установити, яким саме соціальним цінностям заподіюється або може бути заподіяна шкода. С.Ф. Денисов і П.П. Сердюк із цього приводу підкреслюють, що "посягання на людину, її права й свободи, коли особа, що стала жертвою торговців людьми, зазнає фізичних і моральних страждань, позбавляється можливості самостійно розпоряджатися собою, тобто фактично перебуває у стані рабства, є суспільно небезпечним". Далі автори продовжують: "На наш погляд, суспільна небезпека торгівлі людьми полягає у тому, що вона є необхідною передумовою обернення особи у такий стан". З цим не можна не погодитися. Варто лише доповнити, що суспільна небезпечність торгівлі людьми полягає не лише в можливості подальшого обернення людини в рабство, а ще й у тому, що людина як найвища соціальна цінність у такому разі стає предметом угод купівлі-продажу, міни, застави тощо. Тобто вона на деякий час виступає не чим іншим, як річчю для злочинців. На нашу думку, навіть сам факт здійснення стосовно людини будь-яких незаконних угод із приводу її передачі є суспільно небезпечним явищем, причому ступінь суспільної небезпечності цього злочину дуже високий. Торгівля людьми - це, по суті, та ж сама работоргівля. Різниця полягає лише в тому, що при работоргівлі мова йде про історичну торгівлю чорними рабами - людьми, які були поневолені рабовласниками за часів існування рабства і складали особливу чарунку суспільства - рабів, а у випадках "білого рабства" ідеться про торгівлю звичайними вільними людьми, які нікому не належали й у підневільному стані не перебували. Але водночас навряд чи можна казати, що работоргівля є більш небезпечним явищем, аніж торгівля людьми, занадто звужуючи суть торгівлі "людським товаром", як це роблять деякі дослідники. Торгівля людьми - це злочин, який посягає не тільки на фізичну, а й на особисту волю людини, на її недоторканність. Наприклад, жінка, котру, здавалося б, купили для сексуальної експлуатації, стає не ким іншим, як рабинею, котру "володілець" може використовувати там, де йому буде завгодно, причому, як правило, така жінка не має можливості кудись піти, відпочити тощо. Вона стає засобом заробляння "брудних" грошей і задоволення статевих пристрастей.

Поява в Україні цього ганебного явища - це свого роду більмо, але таке, що містить у собі особливий "вірус", за допомогою якого торгівля людьми втягує у свої кримінальні тенета все більше й більше людей, прирікаючи їх на приниження, ганьбу і втрати. Суспільство виступає так званою захисною оболонкою для нормального розвитку й життєдіяльності людини. Показуючи шлях належного, обов'язкового, можливого тощо, воно встановлює свої правила і принципи, додержуючись яких повинна розвиватися людина. Торгівля людьми, як і будь-який інший злочин, диктує суспільству свої неприйнятні правила, чим завдає шкоди як існуючим між людьми зв'язкам, так і самій людині. Залежно від того, на які цінності спрямовано посягання, а також якою є руйнівна спроможність протиправного діяння, призначається покарання, передбачене нормою кримінального закону.

Торгівля людьми відрізняється великою суспільною небезпечністю і спрямована проти основних прав людини, а отже, виходячи з цього, її законодавчо було віднесено до числа так званих тяжких і особливо тяжких злочинів (залежно від конкретної частини статті), що цілком виправдано. Причому для призначення покарання достатньо вчинення лише самих дій і наявність наслідків не є обов'язковою ознакою розгляданого злочину (за винятком ч. З, у якій, зокрема, ідеться про відповідальність за вчинення дій, передбачених частинами 1 або 2, якщо ці дії спричинили настання тяжких наслідків). Це додатково підкреслює суспільну небезпечність "білого рабства".

Для того, щоб показати сутність цього злочину, необхідно розібрати детально його об'єктивну сторону, яка містить у собі це діяння. Так, не можна не звернути уваги на перенасиченість норми про відповідальність за торгівлю людьми злочинними діями, що, як видається, ускладнює правильне розуміння її об'єктивної сторони. Наприклад, у частині першій розгляданої статті визначено: "Продаж, інша оплатна передача людини, а так само здійснення стосовно неї будь-якої іншої незаконної угоди, пов'язаної із законним чи незаконним переміщенням за її згодою або без згоди через державний кордон України для подальшого продажу чи іншої оплатної передачі іншій особі (особам) з метою сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, втягнення у злочинну діяльність, залучення в боргову кабалу, усиновлення (удочеріння) в комерційних цілях, використання у збройних конфліктах, експлуатації її праці". Аналіз диспозиції свідчить, що діями, які входять в об'єктивну сторону цього злочину, є:

• продаж людини;
• інша оплатна передача людини;
• вчинення стосовно людини будь-якої іншої незаконної угоди, пов'язаної з законним чи незаконним переміщенням її через державний кордон України для подальшого продажу або іншої передачі.

Законодавчо цей перелік дій є вичерпним, хоча з теоретичної точки зору це не зовсім так, оскільки не враховано, наприклад, купівлю людини.

Отже, переходячи до безпосереднього розгляду терміна "продаж людини", що є складовою частиною об'єктивної сторони зазначеного злочину, пропонуємо зробити невеликий екскурс сторінками юридичної літератури стосовно поняття "продаж", яке і становить основу терміна і виходячи з якого можна буде визначити сам термін "продаж людини" і чи припустимо взагалі його вживання в такому контексті.

У літературі поняття "продаж" з'явилося досить давно. Перші посилання на нього були зафіксовані ще в клинописних джерелах Стародавнього Єгипту та Вавилону ІІІ-ІІ тисячоліть до н.е. Це, зокрема, постанови Урукагіни, закони Хаммурапі. Продаж визначався як відчуження чого-небудь кому-небудь. Еволюційні процеси в суспільстві й державі відбивалися на сутності та значенні розгляданого поняття, приводячи його у відповідність до тих необхідних умов, обставин і соціально-політичних віянь, що існували певного часу і в певному місці. Уважаємо за необхідне коротко проаналізувати існуючі точки зору з цього питання, використовуючи дані не тільки юриспруденції, а й інших напрямків у науці. Щоб одержати об'ємне, вагоме й адекватне визначення поняття "продаж", необхідно розглянути його через призму суміжних наук, оскільки аналіз породжує логіку. А логіка - це запорука успіху у вивченні будь-якої проблеми. Саме комплексне бачення проблеми знаходить своє відбиття в нормах законодавчих актів і саме з ним законодавець пов'язує тлумачення цієї дефініції та багатьох інших при викладі тексту правових норм.

Так, у словнику В.І. Даля тлумачення поняття "продаж" не дається. Однак автор відсилає читача до іншого поняття, що утворене від вищевказаного і являє собою дієслівну форму першого. Це поняття "продавати", яке означає "віддавати за гроші, проміняти на гроші". У словнику С.І. Ожегова і Н.Ю. Шведової під поняттям "продати" розуміється "передати кому-небудь у власність за плату".

Отже, термін "продаж" із філологічної точки зору являє собою односторонню форму відчуження чого-небудь. Як видається, філологи правильно визначили це поняття. Продати - значить комусь щось передати за будь-яку винагороду, що, як правило, являє собою форму матеріального виразу. Український дослідник Р.І. Суслов зазначає, що "термін "продаж" не піддається широкому тлумаченню. У будь-якому разі продаж - це передача, і не більше". Продавець в елементарній формі існує у вигляді однієї особи. Можливі варіанти, коли є декілька продавців, однак процес продажу зводиться до одного, а саме до відчуження. Отже, якщо поєднати поняття "продаж" і "людина", то можна визначити, що продаж людини - це незаконна угода, яка полягає в передачі людини однією особою у незаконну фактичну "власність" іншій особі з метою наживи або іншої вигоди. Причому дії іншої особи, якою в нашій ситуації виступає покупець, і з логічної точки зору, і з позиції юриспруденції не можуть бути розцінені як дії продавця, бо він не відчужує "товар", а придбаває, тому він не продавець, а покупець. Водночас слід зауважити, що дефініція "продавець" у даному випадку є умовною, оскільки, продаючи людину, винний не є і, згідно з діючим законодавством, не може бути її власником, бо будь-яка людина не становить та й не може становити собою об'єкт права власності.

Людина, із приводу якої буде укладено таку угоду, є "предметом" торгівлі. З юридичної точки зору вона виступатиме потерпілим, оскільки торгівля людьми в Україні - явище, заборонене кримінальним законом. Однак аналіз ст. 149 КК України свідчить, що в диспозиції ч. 1 мова йде лише про "продаж" як один з елементів торгівлі людьми, а тому, відповідно до чинного кодексу, караною визнається тільки ця незаконна діяльність. Що ж стосується купівлі людини, то з нею новий КК України чомусь не пов'язує кримінальну відповідальність. Це, по-перше, суперечить назві самої статті "Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини", оскільки охоплює не всі ознаки торгівлі, а по-друге, створює правову прогалину в рамках кримінально-правової норми. Виходить, що дії покупця не становлять суспільної небезпеки і не містять у собі нічого протиправного та протизаконного. Але ж насправді це не так. Як підкреслює B.C. Батиргарєєва, "фіґура покупця не менш небезпечна, ніж сам продавець, адже попит породжує пропозицію". Вона зазначає: "Особа, яка отримує живий товар, не менш винна за ту, яка здійснює вербування, перевезення, приховування й оплатну передачу потер-пілого".

Виходячи зі змісту норми, суб'єктом злочину, передбаченого ст. 149 КК України, може бути лише продавець. Виникає питання: як пояснити правомірність притягнення до кримінальної відповідальності покупця "людського товару" у кримінальних справах? Поняття "торгівля людьми" не є тотожним поняттю "продаж людей", бо останнє являє лише одну із сторін цієї діяльності, і для того, щоб певну діяльність назвати торгівлею, необхідна наявність купівлі (придбання), що разом із поняттям "продаж" утворить "купівлю-продаж", тобто торгівлю. Уважаємо, що купівля людини - це незаконна угода, спрямована на придбання людини в незаконну фактичну "власність " з метою наживи або іншої вигоди. Лише за наявності купівлі-продажу людини можна вживати поняття "торгівля", оскільки якщо є торгівля, то повинні бути як мінімум дві сторони, котрі між собою вирішують питання про відчуження і придбання чого-небудь або кого-небудь. Але одразу слід зауважити, що дефініції "продаж", "торгівля", "передача у власність, у користування" тощо, які в кримінальному праві використовуються для позначення незаконних угод стосовно людини, є умовними, вони запозичені з цивільного права. Людина взагалі не може бути об'єктом права власності, а тому й предметом угод, що випливають із цього права. На міжнародному рівні здійснення права власності на людину та незаконне її використання були заборонені ще Конвенцією "Про рабство" від 25 вересня 1926 року, а пізніше - Додатковою конвенцією "Про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв подібних до рабства" від 7 вересня 1956 року. Значна увага цій проблемі приділялася Конвенцією "Про боротьбу з торгівлею людьми та експлуатацією проституції третіми особами" від 2 грудня 1949 року, Конвенцією "Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок" від 18 грудня 1979 року, а також рядом інших конвенцій.

Однак для того, щоб позначити злочин "Торгівля людьми...", криміналізувати всі його форми, законодавець, формулюючи текст ст. 149, був вимушений використати цивільно-правову термінологію, бо в іншому разі криміналізація "білого рабства" стала б неможливою. Тому якщо мова йде про "власника" "людського товару", то це тільки сіе/асіо "власник", сіє іиге - він злочинець і ніяким власником людини не є.

Повертаючись до розгляду терміна "торгівля", зазначимо, що у тлумачному словнику В.І. Даля цю дефініцію сформульовано як "здійснення торгу, купівля і продаж, промисел... з метою прибутку". Інші російські філологи С.І. Ожегов і Н.Ю. Шведова поняття "торгівля" визначили як "перетворення чого-небудь у предмет купівлі-продажу із розумінь вигоди, матеріальних інтересів". З позиції економістів, торгівля - це "господарська діяльність з обігу, купівлі-продажу товарів".

Звідси видно, що торгівля - це насамперед взаємне волевиявлення сторін із приводу чого-небудь, де обов'язковою умовою є матеріальна винагорода в будь-якому вираженні. Одна сторона купує, інша - продає. Що ж стосується продажу людини, то тут маємо односторонню дію (про це вже згадувалося раніше). Російський учений М.І. Ветров, коментуючи ст. 152 КК РФ (Торгівля неповнолітніми), справедливо підкреслив, що об'єктивна сторона злочину "Торгівля неповнолітніми" містить у собі купівлю-продаж неповнолітнього. Автор пише: "Купівля-продаж неповнолітнього - це передача його у власність іншій особі за певну грошову суму або за інші матеріальні кошти. При здійсненні угоди одна сторона притягується до кримінальної відповідальності за купівлю дитини, друга - за її продаж". Про таке розуміння торгівлі йшлося й у роботах деяких українських дослідників. Так, В.О. Іващенко вказує: "Торгівля передбачає лише купівлю-продаж... людини". Це ще раз підкреслює неможливість ототожнення понять "торгівля людьми" і "продаж людини".

Отже, напрошується питання: як же можна об'єднувати ці поняття (торгівлю й продаж)? Адже їх суттєве призначення різне. Із конструкції кримінально-правової норми про відповідальність за торгівлю людьми випливає правило такого змісту: кримінально караним визнається тільки продаж людини. її купівля - це дія, яка не містить у собі нічого протизаконного, але оскільки саме покупець формує попит, тому, на наш погляд, і суспільна небезпечність дій цієї особи буде більшою за дії продавця в елементарній формі. Складається таке враження, що законодавець вирішив криміналізувати лише таку форму незаконної угоди, хоча не зрозуміло, чому немає відповідальності за купівлю людини. Можливо, таке законодавче рішення стало наслідком історичного ставлення держави до цієї проблеми. Наприклад, Воїнський Артикул 1715 року Петра І у 21 розділі "Про підпалювання, грабіжництво та злодійство" передбачав: "Ежели кто человека украдет и продаст, оному надлежит, ежели докажется, голову отсечь" (наведено мовою оригіналу). Надалі у ст. 429 Зводу законів Російської імперії 1842 року, дія якого поширювалася й на території України, містилося: "Хто людину вільного стану викраде й продасть, той підлягає позбавленню всіх прав становища, покаранню бичем...".

Автори науково-практичного та документально-джерельного комплексу "Нелегальна міграція та торгівля жінками у міжнародно-правовому контексті", розглядаючи норму про відповідальність за торгівлю людьми (на прикладі ст. 124 КК України 1960 року), підкреслювали: "Однією з суттєвих вад є недосконалість кваліфікуючих ознак злочину та нечіткість термінології...". Ця проблема стосується й ст. 149 чинного кодексу. Незважаючи на деякі зміни, нова норма, так само як і "стара", текстуально не доопрацьована. І хоча ст. 149 більше відповідає реаліям дійсності, деяких вад вона не позбавлена. Мова йде про визначення поняття "торгівля людьми". У ст. 124 воно тлумачилося взагалі незрозуміло. Торгівлею називалися дії, які виражалися в заволодінні людиною з метою її подальшого продажу чи передачі. Текст цієї норми в новій редакції виглядає вже більш досконало. Тепер законодавчо акцент зроблено на категорії "продаж". Але в тому-то й справа, що лише на ньому, бо купівля людини залишається за межами криміналізації. На це, зокрема, у своїх роботах звертали увагу й деякі українські дослідники. І хоча вони вели мову про ст. 1241 КК України 1960 року, їх висновки (ураховуючи, що ст. 149 чинного кодексу також позбавлена цієї ознаки) залишаються актуальними і на сьогодні.

На нашу думку, формулювання назви ст. 149 КК України викладено відносно непогано, однак текстуальне вираження диспозиції її частин ще містить окремі вади. Залишається тільки здогадуватися про те, які труднощі можуть виникнути у працівників органів внутрішніх справ, СБУ, прокуратури та суду при зіткненні з такою проблемою. Адже це свого роду обхідний маневр для ухилення від відповідальності за злочин.

Зроби адвокат посилання на цю обставину - і вся робота, спрямована на документування злочинної діяльності осіб, збирання доказів для притягнення їх до відповідальності, зійде нанівець, оскільки суддя не матиме ніяких підстав для визнання винним покупця "людського товару", хоча покупець, на відміну від виконавця цього злочину (продавця), у багатьох випадках фігура більш небезпечна. Фактично він, як правило, - це не хто інший, як замовник, а отже, організатор чи підбурювач.

Уважаємо за доцільне проаналізувати законодавчий досвід деяких держав СНД, кримінальне законодавство яких у цій частині більш досконале. Принаймні, поняття "торгівля" ними було визначено правильно. Наприклад, у Кримінальному кодексі Російської Федерації 1996 року міститься ст. 152, що передбачає відповідальність за торгівлю неповнолітніми. Як видається, російський законодавець правильно сформулював норму про відповідальність за цей злочин, запобігши тим самим можливій спробі обходу закону. Так, частину першу ст. 152 КК Російської Федерації викладено в такій редакції: "Купівля-продаж неповнолітнього або вчинення інших угод у формі його передачі та заволодіння ним".

Цим шляхом пішов і білоруський законодавець. Зокрема, у КК Республіки Білорусь міститься ст. 181, яка має назву "Торгівля людьми". У диспозиції частини першої зазначеної статті читаємо: "Дії, спрямовані на вчинення купівлі-продажу або інших угод стосовно залежної особи у формі її передачі або заволодіння нею (торгівля людьми)".

У КК Індії 1860 року (у редакції 1954 року), на відміну від КК інших держав, передбачено відповідальність конкретно за продаж, купівлю і торгівлю людьми з різницею лише в тому, що в цих нормах мова йде про рабів і неповнолітніх, однак і ті, й інші - люди, тому корисним як з наукової, так і практичної точки зору буде аналіз деяких статей КК Індії.

У ст. 372 КК Індії під назвою "Продаж неповнолітніх для цілей проституції" зазначено: "Усякий, хто продає або передає в користування особу молодше 18 років або іншим чином розпоряджається такою особою з наміром, щоб така особа в будь-якому віці була зайнята або використана для цілей проституції...". У цьому ж КК міститься ст. 373, яка має назву "Купівля неповнолітніх для цілей проституції". У ній, наприклад, ідеться: "Усякий, хто купує, наймає або іншим способом одержує у своє розпоряджання особу молодше 18 років із наміром, щоб така особа в будь-якому віці була зайнята або використана для цілей проституції...". Крім цього, у ст. 371 "Торгівля рабами у вигляді промислу" КК Індії мова йде безпосередньо про угоду купівлі-продажу: "Усякий, хто у вигляді промислу ввозить, вивозить, перевозить, купує або продає рабів...". Безумовно, такий виклад тексту правових норм не є ідеальним, проте незручність у даному випадку полягає лише в захаращеності кримінального закону. Адже в принципі купівлю і продаж можна було б об'єднати в одну норму, і дати їй назву "торгівля", тим більше що покарання в обох випадках за КК Індії однакове - до десяти років позбавлення волі будь-якого виду, а також штраф. Проте не виключено, що законодавець навмисне пішов шляхом розмежування діянь на дві категорії, аби люди, які читають і застосовують кримінальний закон у практичній діяльності, мали чітке уявлення про те, що таке продаж, що -купівля, а що - торгівля.

Майже аналогічну ситуацію можна побачити і в КК Китайської Народної Республіки 1997 року. У ньому, як і в КК Індії, норми про відповідальність за купівлю та продаж людини сформульовано окремо. Наприклад, у п. 8 ч. 1 ст. 240 цього Кодексу передбачено відповідальність за продаж жінки або дитини за кордон, а в ст. 241 - за її купівлю.

Законодавець Індії та КНР начебто ускладнив загальну структуру норм кримінального закону. Але чи насправді це так? Уважаємо, ні. Наприклад, той же слідчий при зіткненні з такого роду ситуаціями буде для себе чітко бачити конкретний склад злочину і в нього не виникатимуть думки про те, чи вірно він інкримінував винному наявне діяння. Ми не закликаємо українського законодавця йти тим же шляхом, що і його індійські та китайські колеги, однак було б зовсім непогано, якби цей приклад послугував додатковим джерелом інформації. Корисним було б і використання окремих складових частин зазначених кримінальних законів при формулюванні тексту норм КК України, принаймні в частині розмежування питань, пов'язаних із вживанням вищезгаданих понять. Справедливими є слова українського дослідника В.М. Куца: "Становлення України як гуманітарно орієнтованої, демократичної правової держави, її намагання інтегруватися у європейське та світове співтовариство об'єктивно зумовлює необхідність зближення національного законодавства з законодавчими системами інших держав та їх союзів".

Ураховуючи викладене, торгівлю людь