Об'єктивні ознаки основного складу злочину «торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини». Об'єкт і предмет злочину

Наукою кримінального права закріплено положення, згідно з яким те, на що спрямований злочин, є його об'єктом. Така позиція справедлива і не викликає жодних сумнівів. Проблема полягає лише в тому, що саме розуміти під поняттям "об'єкт злочину", оскільки єдиної точки зору з цього приводу так і не вироблено.

У науці наявний ряд концепцій визначення поняття об'єкта злочину, але основними з них, на нашу думку, є дві. Одна з них існує вже протягом досить тривалого часу. Друга ж з'явилася порівняно недавно і є, по суті, революційною для системи поглядів у цій царині, тому що ставить під сумнів обґрунтованість першої концепції, формулюючи на противагу їй інші ідеї, які для сучасної науки кримінального права ще досить нові, хоча окремі питання вже розглядалися раніше Л.С. Білогриць-Котляревським, С.В. Познишевим, Ю.О. Демидовим та іншими вченими.

У чому ж сутність цих двох концепцій? Послідовники першої дотримуються думки, що об'єкт злочину - це суспільні відносини, прихильники другої наполягають на тому, що об'єктом злочину є соціальні цінності. І ті, і інші наводять вагомі аргументи і вважають їх достатніми для визначення поняття об'єкта злочину. Наявність обох концепцій свідчить про дуалізм думок у науковому світі, що вже саме по собі становить наукову проблему, оскільки ускладнює істинне розуміння даної категорії.

Розглянемо спочатку першу систему поглядів. її послідовники об'єктом злочину називають суспільні відносини. До числа її прибічників можна віднести В.К. Глістіна, М.Й. Кор-жанського, Б.С. Нікіфорова, В.Я. Тація, А.Н. Трайніна, Є.О. Фролова і деяких інших учених. У даній роботі ми не наводитимемо позицію кожного з указаних учених-правознавців, бо це не головна мета дослідження. До того ж погляди вищезгаданих авторів хоч і мають індивідуальні відтінки у визначенні проблеми, яка розглядається, однак остаточний висновок їх такий, що об'єкт злочину - це суспільні відносини. Тому пропонуємо проаналізувати тільки деякі з них, що, на наш погляд, є найбільш сучасними і містять лише мінімум ідеологічного навантаження.

Наприклад, за В.Я. Тацієм, "об'єкт злочину - ...мінлива сукупність суспільних відносин, що залежить від кримінального закону...". Він уважає, що лише суспільні відносини як цілісна система можуть бути визнані об'єктом злочину. Практично аналогічну позицію займає М.Й. Коржанський, який стверджує: "Об'єкт злочину - це суспільні відносини, поставлені під охорону кримінального закону, порушенням яких заподіюється суспільно небезпечна шкода". Водночас він підкреслює: "Визнання суспільних відносин об'єктом злочину в радянському кримінальному праві показує його класовий характер, класову сутність злочину...". В.К. Глістін також робить акцент на тому, що саме суспільні відносини є об'єктом злочинного посягання.

Думки з цього питання були викладені і Ю.О. Демидовим. Відмітна ж особливість його позиції полягає в тому, що він суспільні відносини називає об'єктом кримінально-правової охорони, а не об'єктом злочину, розрізняючи ці поняття. "Поняття об'єкта кримінально-правової охорони, - пише Ю.О. Демидов, - не ідентичне поняттю об'єкта злочину. За своїм обсягом перше поняття ширше за друге". Не можна не погодитися з цим ученим стосовно питань об'єкта злочину та об'єкта кримінально-правової охорони в частині їх нерівнозначності. Слід підкреслити, що перше поняття дійсно охоплює об'єкти злочинних посягань, у тому числі об'єкти, відносно яких скоєно протиправні, суспільно небезпечні дії з боку осіб, котрих визнано неосудними. Автор указує: "Кримінальне право передбачає засоби охорони своїх об'єктів не тільки від злочинів, але й від суспільно небезпечних дій неосудних і від небезпек, що створюють стан крайньої необхідності". Стосовно ж поняття "об'єкт злочину" треба зазначити, що його значення поширюється лише на ті об'єкти, щодо яких було здійснено злочинний вплив.

Вирішуючи питання про об'єкт злочину, не слід обмежуватися теорією суспільних відносин, оскільки вона, на наш погляд, охоплює далеко не весь спектр цінностей (людина, її життя тощо), а окремих лише торкається (здоров'я тощо). Крім того, вадою цієї теорії є значне перебільшення категорії "публічного" над категорією "приватного". Аргументи на користь цих позицій ми розглянемо дещо пізніше при викладі концепції про "цінність" як об'єкт злочинного посягання.

Перші думки з приводу розуміння об'єкта злочину не як суспільних відносин виникли ще на початку XX століття. Але поняття "об'єкт злочину" тоді розглядалося як благо або інтерес. Одним із перших цій проблемі приділив увагу Л.С. Білогриць-Котляревський, який писав, що "об'єктом злочину... є …життєві інтереси та блага".

У подальшому на шлях розроблення "концепції блага" став С.В. Познишев. Однак, на відміну від своїх попередників, він запропонував розуміти дану "матерію" не просто як будь-яке життєве благо, а благо, яке поставлено під захист кримінального закону, тобто благо правове. Усі правові блага він поділяє на три групи залежно від їх походження та призначення:

• «блага особисті, нерозривно пов'язані з особистістю їх власників, причому власниками їх можуть бути тільки фізичні особи, кожен окремо, це такі блага, як: життя, честь, здоров'я тощо»;
• «блага суспільні, що полягають у здійсненні або правильному функціонуванні різних спілок і тих або інших елементів їх організації або окремих сторін їхнього життя. Сюди належать різні посягання на різні частини державного механізму»;
• «блага майнові, що можуть бути у володінні як окремих осіб, так і колективних одиниць».

Оригінальною є позиція М.Д. Сергієвського, який, висловлюючись начебто за "інтерес" при формулюванні поняття "об'єкт злочину", робить акцент переважно на його суспільній значущості, "ставлячи в тінь" інтереси людини як самостійної біологічної істоти. "У сучасному праві, - пише автор, - виникає розуміння того, що будь-яке порушення права окремої особи є поряд з тим правопорушенням суспільним, тому будь-яке заподіяння шкоди в наш час мислиться як злочинне діяння проти всього суспільства, хоча б воно порушувало тільки інтереси приватної особи".

З роками, а особливо після громадянської війни, позиція про зменшення ролі приватного і збільшення ролі суспільного стала швидко розвиватися. І це не дивно, оскільки суспільно-політичний лад у СРСР став змінюватися. Було взято курс на колективізацію, а це відбилося і в науці, бо в іншому випадку всі намагання були б просто не реалізовані, тому що приватне розглядалося як буржуазне, капіталістичне. Ураховуючи це, учені-криміналісти почали поступово впроваджувати в кримінально-правову науку теорію визнання об'єктом злочину суспільних відносин, приводячи її в такий спосіб у відповідність до політичної ситуації в СРСР. З часом таке розуміння зазначеної проблеми настільки сильно закріпилося в доктрині кримінального права, що одержало "статус" загальновизнаного, проіснувавши не одне десятиріччя.

Лише на початку 90-х років XX століття ця концепція (мова йде саме про суспільні відносини) почала піддаватися критиці з боку ряду вчених-криміналістів, які вважали її заідеологізованою. На їх думку, вона зовсім не відповідала реаліям дійсності. Відомий учений С.Б. Гавриш зауважував, що кримінальне право в цьому випадку "охороняє не матеріальні цінності й блага (життя, здоров'я, природне середовище тощо), а, навпаки, якусь форму їх вияву, ті або інші зв'язки між суб'єктами відносин". За С.Б. Гавришем, об'єктом злочинного посягання треба розуміти саме "правове благо" як "цін-ність". Далі з критикою виступили Є.В. Фесенко та П.С. Матишевський.

Аналізуючи погляди щодо досліджуваного нами поняття, не можна не відмітити особливу позицію Ю.О. Демидова, що, на жаль, так і залишилася не доведеною ним до кінця, як нам здається, із таких причин. Так, Ю.О. Демидов практично одним із перших радянських учених висловився за те, що під об'єктом кримінально-правової охорони необхідно розуміти основні цінності суспільства, якими, на його думку, були суспільні відносини. Він підкреслював: "Для одних класів і їх представників дані суспільні відносини - цінність, для інших - антицінність". Учений начебто подав прогресивну ідею, однак розвивати її не став, а знов-таки все звів до полеміки з ідеологічним підтекстом. Гадаємо, що доречніше буде вживати саме категорію "цінності" як при визначенні поняття "об'єкт злочину", під яким, зокрема, розуміються суспільні відносини, так і при визначенні поняття "об'єкт кримінально-правової охорони", оскільки саме категорія "цінності" найбільш повно й об'єктивно охоплює весь спектр охоронюваної матерії, не знеособлюючи її. Так, під зазначену категорію підпадають як суспільні відносини (соціальна матерія), так і людина (біологічна матерія). Про це ми ще згадаємо далі. Проблема, на наш погляд, полягає в тому, що автор говорить про об'єкт як про класові цінності. "Об'єкт кримінально-правової охорони - це не "елемент" або "сторона" злочину, а найважливіші класові цінності, заради охорони яких створюється кримінальне право з його часом жорстокими репресіями, які свідчать про те, що панівний клас з їх допомогою захищає умови свого існування, свою "свята святих". Сьогодні розмови про класове суспільство просто не актуальні, тому справедливішим видається вживання категорії "цінності" без будь-якого ідеологічного забарвлення, що максимально й адекватно зблизить поняття та його характеристику.

Уважаємо, що допущення таких неточностей пов'язане саме з класовістю в підходах до дослідження питань кримінально-правової науки, вираженням культу держави та ідеологічним підґрунтям, оскільки саме вони, з нашої точки зору, придушували бажання авторів відображати реалії дійсності. Саме класовість "по-радянськи" у підході до вивчення об'єкта злочину, суть якого полягає у зведенні в квадрат значущості "суспільного" та його звеличенні, визначила спрямованість поглядів авторів з цього приводу. Вплив соціалістичної моделі теорії права став результатом поставлення на перше місце "суспільного", тому що бюрократичний формалізм СРСР буквально відкидав людину в тінь правового регулювання.

С.Б. Гавриш, формулюючи причини виникнення концепції визначення об'єкта злочину як суспільних відносин, писав: "Справа в тому, що марксизм-ленінізм, пояснюючи сутність суспільних відносин, мислив їх як політекономічну категорію з урахуванням властивих їй особливостей... Оскільки суспільні відносини відповідно до цієї концепції виступали одночасно формою прояву економічної формації... оцінка об'єкта можлива була лише з класових, соціальних позицій". Завершуючи думку, учений зазначив: "Це призвело до ситуації, коли об'єкт злочину, його оцінка стають цілком залежними від державно-партійної думки, від "волі пануючого класу...".

На наш погляд, питання визнання ідеальною концепції об'єкта злочину як суспільних відносин буде більше ніж спірним. По-перше, категорія "суспільні відносини", як зазначалося вище, охоплює не весь спектр цінностей, поставлених під охорону кримінального закону, а по-друге, вона не зовсім відповідає чинним нормам Конституції України. А.В. Наумов зауважує: "У багатьох випадках трактування об'єкта злочину як певних суспільних відносин цілком справедливе, наприклад, у випадках визнання об'єктом злочину відносин власності при крадіжці, грабежі та інших розкраданнях майна. У цьому випадку об'єктом злочину дійсно виступає не майно, що розкрадається безпосередньо (йому при цьому може і не бути заподіяно ніякої шкоди), а самі відносини, які випливають із права власності, тобто право володіння, користування та розпоряджання майном. Однак у ряді інших випадків теорія об'єкта злочину як суспільних відносин "не спрацьовує". Особливо це стосується злочинів проти особи, насамперед щодо вбивства".

Таким чином, суспільні відносини не є єдиним і остаточним визначенням цінностей, які охороняються кримінальним законом. Марксистська теорія перетворила людину в носія суспільних відносин, ігноруючи той факт, що людина - це самостійна соціальна цінність (біологічний організм). Людину як цінність, а також її життя не можна назвати сукупністю суспільних відносин, оскільки і вона сама, і її життя не є похідними суспільства. Суспільство не в змозі відтворити людину. Це під силу лише природі, оскільки зачаття і народження дитини - результат біологічного процесу запліднення, еволюційна спадщина, подарована нам Вищим Розумом. З цього приводу МИ. Коржанський писав: "Людина є частиною природи і виступає саме як природна, предметна істота. На жаль, на цю сторону людини в нашій кримінально-правовій літературі не звертається достатньої уваги. Це веде до створення деякої безтілесної, ефемерної суті людини".

На користь такого підходу можуть бути аргументи про те, що суспільство не породжує людей і не надає їм права на життя. Так, наприклад, не залежить від суспільства те, що завтра на світ з'явиться ще одна людина, а післязавтра - ще і так далі. Воно може лише контролювати народжуваність шляхом уведення певних нормативів і правил, тобто санкціонувати життя.

Згідно з положеннями Основного Закону України (ст. 3) людина, як і її життя, є найвищою соціальною цінністю в Україні. Як відомо, кримінальний закон бере під охорону лише найважливіші цінності. Уважаємо, що людина випадає з визначення суспільних відносин, оскільки первісно не несе в собі нічого суспільного. "Людина як самостійна і найвища цінність не може бути зведена до носія суспільних відносин. Вона має природне, невід'ємне і невідчужуване право на життя, здоров'я, честь і гідність". Лише в процесі свого розвитку та соціалізації вона стає суб'єктом суспільних відносин. На момент народження та в перші місяці життя людина, по суті, являє собою просто живу істоту, що має окремі інстинкти, а саме: бажання поїсти, поспати тощо. Тому навряд чи є справедливими висновки В.К. Глістіна про те, що "особа з моменту народження "вступає" у певні соціальні зв'язки, оскільки з появою на світ людини виникають взаємовідносини між людьми. Характер таких зв'язків різноманітний: право на дитину, обов'язок її утримування та виховання тощо. І якщо новонароджений сам по собі не виступає як суб'єкт - творець зв'язків, то суспільство вже потурбувалося про це". Варто зауважити, що це висловлювання досить суперечливе й термінологічно неточне, і ось чому. По-перше, на нашу думку, слід замінити поняття "особа" дефініцією "людина", оскільки особою людина не народжується, а стає. По-друге, видається доцільним назвати такого новонародженого саме предметом існуючих зв'язків, а не суб'єктом, як це вказано В.К. Глістіним, бо в цьому випадку дитина не виконує навіть пасивної ролі. Тому прирівнювати її до суб'єктів, з одного боку, нелогічно, а з іншого - неправомірно. Але це стосується тільки питань кримінального права. Новонароджений не усвідомлює не тільки свого народження, а й свого існування взагалі. "Людина не стає особою за умови самого факту свого народження, - пише О.В. Кузнецов. - Вона набуває рис особистості в процесі суспільного життя та діяльності, шляхом поступового оволодіння соціальним досвідом засвоєння навичок і ролей, інакше кажучи, - у процесі соціалізації". На відміну від поняття "людина", - продовжує автор, - особа являє собою її характеристику як суспільної істоти". Практично аналогічну позицію займають B.C. Зеленецький і М.В. Куркін. Вони підкреслюють: "У процесі розвитку й подальшої життєдіяльності людина набуває великого різноманіття рис, які особисто їй належать, що і робить її особою".

Відштовхуючись від запропонованої нами позиції, спробуємо спростувати правильність ще однієї системи поглядів та аргументувати це спростування конкретними фактами, зважаючи, що існуючі погляди не тільки не відповідають дійсності, але й провокують виникнення деяких правових колізій.

Так, навряд чи можна погодитися з М.Й. Коржанським, який зазначає, що "об'єктом посягання може бути лише особа, як сукупність суспільних відносин". На думку цього автора, визнання об'єктом злочину людини як біологічної істоти унеможливить пояснення правомірності позбавлення життя людини в стані необхідної оборони, а також під час виконання вироку суду, оскільки об'єкт в цих випадках не зможе бути поставлений під захист кримінального закону.

Сьогодні ця концепція є досить застарілою і не відбиває реалій дійсності, ставлячи на чільне місце лише особу як об'єкт кримінально-правової охорони, а не людину, як це передбачено Конституцією України. Що ж стосується позбавлення життя в разі необхідної оборони або в разі виконання вироку суду, то в цьому випадку мова може йти як про людину, котра або ще не зазнала соціалізації й не набула особистісних рис через свій вік, або була позбавлена цього статусу внаслідок психічного захворювання, так і про здорову особу, котра вже достатньо склалася. Це питання, на наш погляд, ніяких суперечностей не має, оскільки і малолітні, і неосудні, так само як і цілком здорові люди, відповідно до Конституції України мають право на самозахист від протиправних посягань з боку кого-небудь. Так, у ст. 27 Основного Закону України закріплено: "Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Кожен має право захищати своє життя та здоров'я... від протиправних посягань". Тому людина, яка з метою самозахисту завдасть правопорушникові якихось ушкоджень (без перевищення меж необхідної оборони), захищаючи себе, своє життя та здоров'я, згідно з чинним кримінальним законодавством не підлягає кримінальній відповідальності.

З приводу зауваження М.Й. Коржанського про неможливість пояснення правомірності позбавлення життя людини під час виконання вироку суду слід зазначити, що Рішенням Конституційного Суду України № 11-рп/99 від 29 грудня 1999 року у справі 1-33/99 смертну кару як вид покарання визнано такою, що не відповідає Конституції України, тому новий КК України в жодній статті не передбачає цього виду покарання.

Видається некоректним і твердження згаданого автора про те, що "об'єктом кримінально-правової охорони є не життя як сукупність біофізіологічних процесів, а життя як сукупність суспільних відносин, що забезпечують індивіду можливість жити, користуватися благами життя". Так, безсумнівно, демократичне суспільство гарантує людині право на життя, але в тому то й усе питання, що гарантує, а не надає, оскільки людина може народитися хоча й у суспільстві, але від біологічних істот, тобто людей. Суспільство не здатне змінити біологічний статус людини. П.С. Матишевський підкреслював: "Право фізичного існування людини - це право природне. Воно є неподільним і не може відчужуватися. Це право не встановлено, а лише санкціоновано державою". Узагалі людина здатна існувати поза суспільством. Інша справа, чи буде це життя повноцінним і чи зможе така людина самовдосконалюватися. Ось тут можна посперечатися, бо тільки суспільство забезпечує людині певні блага, тільки воно вчить її користуватися ними й розширювати сферу своєї життєдіяльності. Саме воно є тим сприятливим середовищем, яке дозволяє людині в процесі її життя відчути себе особою й натішитися цією можливістю. Проте не можна стверджувати, що поки людина не стала особою, вона не є об'єктом кримінально-правової охорони. З цього приводу справедливі й досить цікаві думки Ю.О. Демидова, який писав, що "ототожнення людини й особи не сприяє з'ясуванню питання про об'єкт кримінально-правової охорони в тому відношенні, що радянське кримінальне право однаково охороняє життя і найактивніших осіб - учасників і носіїв суспільних відносин, і новонароджених, які містять в собі лише потенційну можливість набути рис особистості в процесі їх майбутньої соціалізації, і людей, які стали жертвою повного ураження їх особистості хворобою. Втрата або, як кажуть, "розпад" особистості не означає припинення існування людини". Таким чином, автор підкреслює два основні моменти, а саме:

1. "Людина" і "особа" - поняття не рівнозначні.

2. Людина, як і особа, - об'єкт кримінально-правової охорони.

Відповідно до закону новонароджений і психічно хворий не є суб'єктами злочину, але й особами їх теж назвати не можна. Звідси й висновок: використання поняття "особа" замість поняття "людина" у цьому випадку - це не просто гра слів, що за великим рахунком стала не чим іншим як результатом впливу політичного режиму колишнього СРСР (який виявлявся в абсолютній класовості підходів до вивчення всіх наук, поставленні на перше місце ролі "суспільного" та знеособленні поняття "людина", заміні його поняттям "особа"), а своєрідна правова прогалина в кримінальному законі, оскільки набагато правомірнішим було б уживання в кримінальних нормах саме поняття "людина".

Законодавчо для визначення потерпілого немає ніякого значення, чи став він особою, чи ні. Кримінальний кодекс України однаково захищає права цієї субстанції і в першому, і в другому випадках. Однак, з одного боку, якщо визнавати потерпілим від злочину лише особу й ігнорувати людину, то немовлята та неосудні люди, за логікою речей, не перебуватимуть під кримінально-правовим захистом. З іншого ж боку, виключення немовлят і неосудних із числа об'єктів кримінально-правової охорони суперечить Конституції України, оскільки порушує права людини, зокрема право на свободу й особисту недоторканність. Але ж це неприпустимо. Доречніше і справедливіше, на наш погляд, вести мову про людину (істоту біологічну) як потерпілого від злочину та як об'єкт такого посягання (соціальну цінність), а не як про сукупність суспільних відносин. Є.В. Фесенко зауважує, що концепція визначення об'єкта злочину як суспільних відносин, по-перше, занадто ідеологізована, а по-друге, не відповідає реаліям дійсності. На його думку, об'єктом злочину є цінності, які являють собою "різноманітні об'єкти матеріального світу, в тому числі і саму людину, які мають суттєве позитивне значення для окремих осіб, соціальних груп і суспільства в цілому".

Заслуговують на увагу й погляди інших дослідників. Так, В.Б. Харченко, начебто висловлюючись за те, що об'єктом злочину є "цінності", водночас констатує, що разом із цінностями об'єктом злочину виступають права, свободи та блага, які охороняються кримінальним законом і на які посягає злочин, завдаючи певної шкоди або створюючи реальну загрозу заподіяння такої шкоди.

Аналізуючи вказані концепції, необхідно зазначити, що вони містять у собі раціональне зерно, доповнюючи одна одну. Однак, як видається, перша концепція (об'єкт злочину - це суспільні відносини), як і позиція В.Б. Харченка (незважаючи на те, що вона прогресивніша за першу), являє собою більше ніж спірну модель об'єкта злочину, оскільки містить в собі певні правові неточності, наявність яких не дає підстав віддати їм пріоритетне місце у вирішенні питання щодо досліджуваної дефініції. Друга ж є практично завершеною і більш досконалою під цим кутом зору.

Неважко помітити, що погляди авторів вельми різноманітні, а звідси - різні напрямки дослідження, різні висновки. Як ми вказували раніше, вада першої концепції полягає в тому, що вона дійсно не може бути універсальною характеристикою об'єкта злочину, оскільки в ній дуже багато ідеологізації. Є.В. Фесенко справедливо зазначає, що "поняття "людина" підмінялося безособовим поняттям "особа як сукупність суспільних відносин". У цьому випадку відчувається переважання ролі суспільного над індивідуальним або приватним. Самі суспільні відносини є цінністю, бо цінність - це все те, що якимось чином цікавить як людей, так і державу загалом. Це положення знайшло своє відбиття в науково-практичному коментарі до Кримінального кодексу України I960 року, підготовленому київськими вченими. Так, у пункті першому (абзац 2) ст. 7 коментарю було зазначено: "У ст. 7 названі соціальні цінності та блага, на які посягає злочин. Це суспільний лад України, політична й економічна системи, власність, особа, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян і весь правопорядок. Поняття цих об'єктів викладені в п.п. З, 4, 5, 6, 7 коментаря до ст. 1". Необхідно лише визначити належність розгляданої цінності, тобто співвіднести дану категорію з категорією "інтерес" (але тільки співвіднести, а не ототожнити, оскільки "інтерес" - це не "цінність"), і тоді можна буде побачити, хто ж саме в цьому зацікавлений. Напрошується висновок, що суспільні відносини є цінністю саме для держави, яка їх і створила, а також для кожного окремого індивіда, котрий є складовою частиною кожного суспільства, бо суспільні відносини - це те середовище, де має змогу вільно існувати кожен індивід, оскільки воно може гарантувати й забезпечувати людині реалізацію її прав. Ураховуючи все вищевисловлене, підкреслимо, що більш правильним буде вживання категорії "цінності", а не категорії "суспільні відносини", оскільки остання не охоплює людину, її життя, здоров'я, честь, гідність, свободу, особисту недоторканність, а під категорію "цінності" вони підпадають.

Цінності - це те, що має істотне значення для людини (людей), суспільства та держави в цілому. Кримінальний закон бере під свою охорону лише ті з них, які є найважливішими. Тому вони і виступають об'єктом злочинного посягання.

Розглядаючи цінності, треба декілька слів сказати про їх структуру. Найбільш правильною й обґрунтованою видається позиція П.С. Матишевського, який уважає, що елементами цінностей є:

1. Суб'єкти суспільних відносин (людина як біологічна істота або як учасник суспільних відносин).

2. Блага, що належать цим суб'єктам (природні права; права, якими людина наділена від суспільства; суспільні права, тобто права та інтереси суспільства, держави або їх структур, а також стан суспільних відносин і взаємодії суб'єктів суспільних відносин, які відповідають правам та інтересам людини, суспільства, держави).

3. Предмети, залучені до сфери цих відносин (це те, на що діє суб'єкт злочину).

Саме на цінності посягає злочинець у результаті скоєння ним злочину. А.В. Пашковська підкреслює, що об'єкт злочину - "це те, на що спрямоване посягання, чому заподіюється або може бути заподіяно шкоду в результаті скоєння злочину. Об'єктом злочину визнаються найважливіші соціальні цінності..., що охороняються кримінальним правом від злочинних посягань". А чи страждають суспільні відносини від злочинного посягання, якщо саме під ними розуміти об'єкт злочину? Здається, що ні, бо злочинець не завдає їм ніякої шкоди, у всякому разі якщо шкода і є, то вона нереальна. Правильно зауважує В.П. Ємельянов, говорячи, що така шкода існує тільки "в уяві дослідників, оскільки самі суспільні відносини є науковою абстракцією".

Людина - це породження природи, тому її право на життя є природним. Суспільне ж, на нашу думку, можна розглядати саме в контексті охорони життя людини від певних посягань, бо людина, рівно як і її права, у демократичному суспільстві повинна перебувати під захистом норм закону. Проте не можна говорити, що вона охоплюється поняттям "суспільні відносини". Виникнення суспільства - результат людської діяльності, а виникнення людей - творіння Вищого Розуму. Досить справедливими, як видається, є висновки професора Ю.В. Солопанова: "Особа не входить безпосередньо до змісту суспільних відносин. Вона є суб'єктом, учасником суспільних відносин. Тому об'єктом злочину є і самі суспільні відносини, і їх учасники".

Нами вже наголошувалося на тому, що суспільні відносини - це захисна оболонка, створена для існування людини. Інакше кажучи, суспільні відносини - це гарант реалізації та захисту прав людини й водночас особлива цінність. Про це, зокрема, говорить відомий український учений С.С. Яценко. Він підкреслює, що громадський порядок як частина суспільних відносин у межах галузі права є соціальною цінністю, охоронюваною кримінальним правом, тобто є об'єктом злочину. Однак і ця захисна оболонка не завжди може забезпечити вільне життя людині. Наприклад, за років кріпацтва не кожен суспільний представник (індивід) міг вільно існувати. Історія свідчить, що в ті далекі часи багато селян з великою радістю переселилися б на якийсь острів, щоб не бачити своїх зверхників, які принижували їхні права, обмежували їхню волю тощо.

Однак поза суспільством людина навряд чи зможе нормально існувати, оскільки її ізоляція від нього (мова йде не про позбавлення волі з поміщенням у виправно-трудову установу, психіатричний і т.п. заклад), наприклад виселення на незаселений острів, перетворює людину просто на живу істоту, бо природне середовище позбавлене права, закону та моралі, а тому являє собою порожнечу і соціальний вакуум. З цього приводу правильно зауважує М.И. Коржанський, підкреслюючи, що "людина, виключена із суспільних відносин, перестає бути особою, залишаючись живою природною істотою". Лише суспільство шляхом соціалізації людини наділяє її особливим статусом - статусом особи, яка, на відміну від людини, і буде результатом суспільних відносин, тому, що її формування відбувається під впливом суспільства, яке в цьому випадку є її батьком і матір'ю. Але це ж не дає підстав стверджувати, що така людина виводиться за межі захисного поля норм кримінального закону, оскільки чинне законодавство охороняє права людини незалежно від того, де ця людина перебуває та який вона має соціальний статус.

Досліджуючи питання об'єкта злочину, не можна не звернути уваги на те, що навіть прихильники концепції суспільних відносин не змогли відмовитися від реалій теорії кримінального права, зміст яких, зокрема, полягає в тому, що об'єктом злочину є певні соціальні цінності. А тому дослідники, начебто дотримуючись точки зору про суспільні відносини як об'єкт злочину, постійно намагалися ув'язати їх з категоріями "цінності" і "блага", а то й узагалі ототожнювали.

Так, А.Н. Трайнін писав: "Об'єктом посягання в його конкретному життєвому вираженні можуть бути як матеріальні, так і нематеріальні цінності - політичні, моральні, культурні та інші". Водночас він, мовби виправдовуючись, підкреслював: "У марксистському розумінні об'єктом усякого посягання є суспільні відносини, які встановлені в інтересах пануючого класу.

В.Я. Тацій, досліджуючи питання об'єкта злочину, наголошував, що "об'єкт злочину - це та суспільно визначена цінність /благо/, якій причиняється (так в оригіналі. - Я.Л.) шкода від конкретного злочинного діяння". Ще пізніше він писав: "Об'єкт злочину - це те, на що завжди посягає злочин і чому він завжди заподіює певну шкоду. Це те благо (цінність), яке поставлене під охорону кримінального закону. Тому об'єктом злочину визнаються певні суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом". Така позиція зазначеного вченого знайшла своє відбиття на сторінках підручників із кримінального права України 1997, 1998, 2001 років.

Дещо подібної точки зору дотримувалися й деякі російські дослідники. Зокрема, В.І. Динека зауважує: "Об'єктом є те благо, якому злочин завдає шкоди або створює загрозу її заподіяння". Але водночас продовжує: "Об'єктом злочину в кримінальному праві є тільки суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом, яким суспільно небезпечне діяння завдає шкоди або ставить під загрозу спричинення такої шкоди".

Цікаву позицію на цей рахунок займав М.І. Бажанов, який розглядав "соціальні цінності", "блага" і "суспільні відносини" як тотожні категорії. Він писав: "Об'єкт злочину - це те, на що посягає злочин, те, чому злочином заподіюється шкода; Це блага, соціальні цінності, інакше кажучи, суспільні відносини".

Схожі думки було викладено в деяких роботах М.И. Коржанського, який, досліджуючи категорію "суспільна цінність", розглядає її через призму суспільних відносин. Автор наполегливо намагається довести свій підхід, відкидаючи будь-які інші. Обґрунтовуючи власні погляди, він постійно звертається до психології та філософії, ставлячи наріжним каменем висновки даних наук під цим кутом зору. До того ж учений постійно наголошує, що категорію "суспільні відносини" уже давно доведено й визначено, що вона, до речі, є загальновизнаною. По-перше, слід підкреслити, що філософія разом із психологією не являють собою підґрунтя для юриспруденції. Остання лише орієнтується на них, причому відносно лише тих питань, які дійсно є філософськими та психологічними матеріями (це, до речі, більше стосується суб'єктивної сторони злочину). Використання ж лише філософії або психології чи обох наук одразу у вивченні будь-яких положень кримінального права навряд чи є виправданим. Тим більше, що автор узагалі закликає до абсолютної відповідності положень про об'єкт злочину цим наукам, а це, по суті, є більше ніж спірним аргументом. Кримінальне право має свої, притаманні лише йому, особливості. Воно також є самостійною наукою і займається вивченням відповідних категорій, до яких відноситься і "об'єкт злочину". Безумовно, нехтувати філософсько-психологічними розробками не можна, але й конструювати кримінальне право, повністю спираючись лише на них, не слід. На наш погляд, М.Й. Коржанський значно перебільшує доцільність використання вищезгаданих наук. Це все одно, що енергетикам досліджувати воду або повітря лише з хімічної та біологічної точок зору, відк… Продолжение »